Поезія (вірш №2)

Між нами точок доступу нема...
А час шматує серце на частини.
Що може бути гірше,ніж ота
проклЯта вада - звичка до людини?

Настане день і я повірю в те,
що ми занадто різні паралелі,
і щоб знайти ворота у Едем -
спочатку вчаться відчиняти двері.

В той день я все забуду і збагну,
що всі ми в цім житті - чиїсь мішені,
і зорями упАдуть на траву,
згораючи,дві долі безіменні.

Солений дощ моїх минулих літ
не капатиме спогадами в серце
і створений для тебе весь мій світ
твоїм ім"ям ніколи не назветься.

Я не зустріну більш таких людей,
в чиїх руках не жаль і догорати,
а ти уже не знатимеш ночей,
що гріють душу лагідністю м"яти.

І твОї скроні вкриє перший сніг
і ледь підправить вік твій і осанку,
і осінь покладЕ тобі до ніг
листОпади віршІв моїх на згадку.

Усе,що мало бути на вікИ
лиш гіркотою досвіду назветься,
і пережиті нами сторінкИ
я спопелю вогнем чужого серця.

І знову налаштується струна
на згублені колись акорди віри...
І тільки пам"ятатиме трава
ті дві зорі...що Якось догоріли...

Надя Ковалюк

Поезія

Шикарний вірш

и пока на земле существуют мосты -

будут те, кто их жгут.

и пока корабли покидают порты -

будут те, кто их ждут.

и пока разливается в небе закат -

будет новый рассвет,

и всегда будет тот, кто тебе очень рад

и такие, кто нет.

и пока существуют причины для слез -

будут те, кто их льют.

кто-то, грохот услышав, пугается гроз,

кто-то - слышит салют.

и пока существует понятие сна -

кто-то будет не спать.

расстоянья и мили проходят сполна -

чтоб вернуться опять.

и всегда будут путаться нити в узлы,

а слова - в кавардак:

хочешь что-то сказать - но сомнения злы,

и причина - пустяк,

и не каждый вопрос будет высказан вслух,

и в ответ - ничего.

иногда для любви не хватает и двух,

иногда - одного.

на большой глубине мы хотим высоты,

в бездорожье - пути.

и пока на земле существуют мосты,

мне

к тебе

не

дойти.

мне к тебе не доплыть. не всколышет волна

океанскую гладь.

но пусть даже закончатся все времена -

я тебя буду ждать.